Царук Олександр Іванович
Царук Олександр Іванович – старший стрілець гірсько-штурмового взводу гірсько-штурмової роти гірсько-штурмового відділення. Народився Олександр 9 вересня 1976 року в Старій Ушиці. Був агрономом за освітою та будівельником за професією. Проте у важку годину без вагань став на захист рідної землі, залишився вірним присязі й українському народові.
З самого дитинства захоплювався малюванням, читанням пригодницьких книг. З ранніх років вирізнявся старанністю і товариськістю. Справедливий та працелюбний. Як старший син, був надійною опорою для матері Ольги Олександрівни та молодшої сестри Оксани. Піклувався про своїх рідних та завжди підтримував у скруті. Був душею компанії і вірним другом.
Навчався у Староушицькій загальноосвітній школі. Юнаком Олександр захоплювався важкою атлетикою, здобув багато перемог у гирьовому спорті. Згодом вступив до Балинського училища, де освоїв фах плодоовочівника.
У 1994 році його призвали до військової служби в місті Львові, а згодом був переведений до військової частини в Одесу.
Після повернення до рідного селища Олександр зустрів дівчину своєї мрії Світлану, яка завжди була поряд і намагалася підтримати коханого у важкі хвилини. Свої стосунки вони узаконили в 1998 році. У шлюбі з нею він прожив більше двадцяти років. У парі вони виховали двох чудових дітей – Діанку та Ростика. Сину Олександр мріяв передати всі свої знання про основи «будівельної справи» та тонкощі цієї роботи. Любив у вільний час грати у футбол з сином та рибалити з донькою на берегах рідного Дністра. За словами донечки військового: «Тато був справжнім патріотом своєї країни і вчив нас любити її попри все. Не здаватися ніколи і ні в чому, якщо за нами правда».
В селищі кожен знав його як люблячого батька, вірного та надійного друга, порядного чоловіка, майстра на всі руки та хорошого господаря. Ніколи нікому не відмовив у допомозі. Практично в кожному будинку Сашко допомагав виконувати ремонтні роботи. Робив якісно та швидко, тому й люди відгукувалися про нього, що мав «золоті руки» до всього, до чого торкався.
Коли Олександра мобілізували до війська, він покинув все, щоб захищати Батьківщину. Не міг стояти осторонь і мріяв про те, щоб його діти жили у вільній, незалежній Україні. Успішно пройшов військові збори в Коломиї, був старшим стрільцем. За найменшої можливості телефонував рідним, аби почути, що з ними все гаразд. Завжди намагався підбадьорити їх добрим словом та щиро вірив у перемогу. Виконуючи бойове завдання, 6 листопада загинув під час танкового обстрілу неподалік села Яковлівка, що на Бахмутському напрямку. Ризикуючи власним життям, побратим Василь Данильчук допоміг витягнути тіло свого односельчанина з-під завалів. Військові відгукувалися про загиблого як про надійного побратима та відважного солдата. Для рідних та близьких смерть такої чудової людини стала невимовним горем.
Олександр віддав своє життя за щасливе майбутнє рідної землі, аби назавжди вигнати рашистську нечисть з України.
Живим коридором у четвер, 10 листопада, громада востаннє зустрічала Героя. Вся дорога від початку громади, де зустріли машину з тілом, аж до самої оселі, була вкрита квітами і полита сльозами чоловіків, і жінок, які на колінах віддавали шану Героєві, котрий загинув заради життів мільйонів українців. Перед Героєм схилили голови рідні, побратими, друзі, представники влади, односельці. Усі з щирим сумом вшанували його пам’ять, закарбували у своїх серцях спомини про військового.
«Обіцяв, що повернеться живим.. Дуже важко змиритися… Багато спогадів та хороших справ Сашко залишив на цій землі. Він завжди буде жити в наших серцях з відчуттям великої вдячності за все. А особливо за те, що захищаючи наше майбутнє – втратив своє», - втираючи сльози кажуть рідні.
Олександр був гідним сином України. Низький уклін бійцю! Слава нашому Герою і вічна йому пам’ять
